І ось, моя старша донька

надсилає мені маленький уривочок. 

Сказати , що була приголомшена, значить нічого не сказати.

Вона читає книгу Вадима Зеланда "Трансерфінг реальності".

Простір варіантів - перша книга трилогії.

Йдеться в ній про дуже дивні та незвичайні речі. Це настільки шокує, що не хочеться вірити. Але віра і не знадобиться - ви самі переконаєтеся в усьому. Тільки будьте готові до того, що після читання ваш звичний світогляд рухне, адже книга несе приголомшливі своєю зухвалістю ідеї.

Що прийшло першим на думку з приводу цих рядків?

Ви розумієте про що це так як і я?

Напевно…

Чекаю на ваші думки.

«У міру того, як суспільство ставало більш цивілізованим, аргументи набували більш рафінованої форми. Одна нація оголошується найвищою, а інші неповноцінними. Блага мета полягає в тому, щоб витягнути ці недорозвинені народи на найвищий щабель, а якщо вони опираються, застосувати силу.

Ну, а сучасні концепції війни виглядають приблизно так.

У лісі на дереві висить бджолине гніздо. Там живуть дикі бджоли, видобувають свій мед та вирощують своїх діток. Але до гнізда підходить маятник і оголошує своїм прихильникам: «Це дикі бджоли, вони дуже небезпечні, тому їх треба знищити або принаймні розорити гніздо. Не вірите? Дивіться! Тут він починає штовхати в це гніздо ціпком. Бджоли вилітають і приймаються жалити прихильників. А маятник тріумфує: «Ось бачите, які вони агресивні! Потрібно їх знищити».

 

Хліб.

«Ой уже недалечко…»: великодній хліб .

І тут закружляли слова пісні :

Будь ласка, відпустіть на Пасху

До сім'ї

Де мене знають без маски

На зорі

Де читала баба казки

Де в ціні любов, а не заслуги і поразки…

Сьогодні основний обрядовий хліб Великодня – паска.

Начиталась, наслухалась, і здивувалась. Виявляється, що ця назва – юдейського походження. А давній хліб, який пекли наші прабабці навесні, на честь весняного сонця та вшанування предків, називалися баби, бабки. Дотепер ці хліби випікають разом з пасками до свята.

І тут як посипались різні -різні посилання. А я читати, читати…

Хочу з вами поділитись. Щось чула, про щось знала, а щось вперше відкрилось для мене.

Хліб…Просто хліб…А може не просто?

Виявляється з ним пов’язано звичаїв, які вчать поважати його і не марнувати.

Хліб — це не тільки їжа, ай символ достатку символ життя, праці, гостинності.

Хліб завжди вважався і вважається священним продуктом , який заслуговує на шану і повагу.

Наші предки мали багато прикмет повʼязаних з хлібом, що передавалися з покоління в покоління. Деякі з них й досі живуть в памʼяті народу. Моя бабуся казала, що хліб не можна віддавати просто так. Ще одне з цікавих питань— чому хліб не можна ламати, хто має його різати.

З давніх-давен кажуть , що ламати хліб руками , то погана прикмета, яка передбачає зламану долю, бідність, невдачу і негаразди в сімʼї.

Бабуся не раз повторювала, що хліб як дар Божий та результат своєї праці.

Вона повторювала неодноразово, що ламати хліб не можна, бо то означало не тільки ламати удачу, а й випускати з рук гроші та щастя. А ще ламання хлібу супроводжувалось розсипанням крихт на підлогу, що також було недобрим знаком.

Дуже сварила бабуся за крихти , бо крихти на підлозі приваблюють злих духів , які могли прижитися в хаті і цим самим отруїти все життя господарям .

Різати хліб треба ножем і тільки господар або господиня дому має на це право. Таким чином вони демонструють свою повагу до хліба і відповідальність за свою роботу родину.

Різати хліб ножем означало розподіляти його порівну між усіма домочадцями та гостями, не обділяючи нікого.

Різати хліб на вазі - це до витоку грошей з рук.

Різати хліб різними ножами - це до сварок в родині.

Різати хліб посередині - це до розриву сімʼї.

Залишати ножа в хлібі — це до втрати удачі.

Залишати на столі недоїдений хліб —це до невдачі.

Викидати сухі крихти — це до злиднів.

Хлібом не варто ділитися просто так. Хліб символ достатку і щастя, тому виносити його з дому без потреби не можна.

Цікаво….Дуже.

Будь ласка, відпустіть на Пасху

До сім'ї

Де мене знають без маски

На зорі

Де читала баба казки

Де в ціні любов, а не заслуги і поразки...

 

Ось , що я знову надумала…

Завжди будь сама собою.

Яка вже є, така є.  

І не важливо, чи подобаюсь я комусь, чи ні. Головне, щоб я сама собою була задоволена.

Так, тепер далі.

Останнім часом зрозуміла, що треба вчитися правильно формулювати свої бажання. Правильно формулюю свої бажання. Тому і кажу : я хочу стільки працювати, скільки потрібно для задоволення моїх потреб, не більше і не менше. Саме головне - це бути незалежною , здоровою, щасливою.

А ще, я вчуся думати повільно. Вчуся зосереджуватися на своїх думках. Бачу дерево. І я думаю тільки про неперевершеність його краси. Прилетіла думка - я маю проаналізувати її, зважити всі «за» і «проти». Можливо моя інтуїція щось підкаже.Можливо ця думка важлива саме для мене , саме в цей час.

Мої доньки кажуть мені: «Мамо, насолоджуйся кожною хвилиною , кожним щасливим моментом. Помічай і запамʼятовуй це. Занотовуй кожний вечір кращі спогади дня.» І це так круто! Пишу і бачу скільки хорошого є в моєму сьогоднішньому, непростому для всіх нас житті.

 І знову спогади.

Бабусине село. 

Грушів. 

Чомусь саме зараз  згадала те моє дитинство у бабусі Фекли. 

Сьогодні, в цей непростий для всіх нас час, коли я бачу  зруйноване життя, частенько згадую  бабусину хату.

Наша хата, виявляється, як і ми, живе своїм самостійним,  невідомим нам життям. 

Колись давно, молоді руки повні енегрії, сил, побудували цю хату.  Потім турботливо підмащували глиною, підбілювали вапном, підправляли стріху, мили,  прибирали, прикрашали рушниками, тканими доріжками.

Щиро вітали гостей у своїй оселі, пригощаючи свіжоспеченим хлібом з молоком та медом. Зазвичай посеред світлини стояв щедро накритий стіл   з  печеною  картоплею, квашеною капустою та хрумкими огірками.  

Хата моєї  бабусі така рідна. 

Низенька, соломою вкрита,   розмальована  барвінковим малюнком  між вікнами. 

Несміливо відчиняю двері, стаю на  стертий підошвами поріг, і ось тобі сіни. В куточку на гнізді з сухої трави  кудахче курка. Знаю, скоро побіжить в траву, щоб знестись. І буде свіженьке яйце до сніданку. Повертаю ліворуч. Вузький прохід. Темно.   Потрапляю до світлини. Низенька біла  стеля. Два вікна увінчані рушниками. Їх  вишила бабуся,  ще  коли була молодою. Прямо при вході   розмальована , гарненько вибілена піч. Трохи далі дві   сходинки , а там  теплий затишний лежак з піском і цупкою ряднинкою.  Можна ховатись від бабусі, та частіше вигріватись   похмурими  дощовими днями.

Між двома малесенькими віконцями зі старим пошарпаним склом   на кутовій поличці образи в дерев'яних рамах. Чула я   вранці та ввечері, як бабуся запалювала свічки, пошепки промовляючи  одну і ту ж саму молитву. Знаєте, здається що  час від часу   частенько чую те бурмотіння до Бога.

Посеред   світлини стоїть довгий стіл, вкритий широким рушником,  глечик з   польовими квітами. Так приємно пахнуть. Дві довгі  лавки  неначе пригорнулись до столу. На долівці від входу до  вікна широка ткана доріжка.

Праворуч  вхід у  величезну  кімнату. Там у бабусі  стареньке, трошки замурзане часом  дзеркало. І  величезною, як мені тоді здавалося, дерев'яна  скриня.  ЇЇ дубові дощечки  міцно  обвивали  ковані трошки поржавілі   ремінці. 

Якби хтось  тільки міг  уявити, як   любила я зазирати до того скарбу. Але  тільки тоді, коли   бабусі не було вдома. Сварила вона мене  за цю мою зацікавленість. В  тій скрині чого тільки не було. І бабусин вінчальний віночок, і коралі, майже 8 низок зі срібними перетинками та підвісами у  вигляді хрестів, зірок і незрозумілих для мене на той час символів. Ще яскраві шерстяні та прості хустки з маками та барвінком. А найкрасивішим була довга, вишита руками бабусі,  сорочка. До неї додавався фартух з неймовірно красивим мереживом. Його бабуся  розшита  сірим та білим шовком. Неймовірна краса. Корсетка з чорної міцної тканини на підкладці. Було там ще багато всякого. Дуже любила роздивлятися це багатство, торкатися з насолодою  кожного стіжка, кожної загнутої смужки тканини, кожного шовчику. Заборона породжувала ще більше бажання  таємно перебирати  все це.

 

Ще в цій кімнаті було  ліжко. Скажу відверто, ліжком, в нашому сьогоднішньому сприйнятті, назвати його  важко. Навіть не знаю з чого його зробили. Наче якийсь високий  дерев'яний  настіл, багато перин, багато подушок з чарівною вишивкою. 

Спати на ньому було дуже зручно.Ти наче поринав   у всій цій ніжності пір'я і пуху.

В передсвятковий день, бабуся зазвичай знімала ганчірку з плетеного паркану, витряхувала  доріжку, давала мені миску з розведеною глиною,   і я,  повзаючи мастила долівку. Потім вона  прикрашала  свіжим розшитим мереживом подушки, накрохмалені чистенькі рушнички розвішувала на  образах та навколо вікон, стелила свіже випрану доріжку. Це і було  великим прибиранням.

Посміхаюсь сама собі  сьогодні. 

Затишок, тепло бабусиних трошки втомлених рук і моє дитинство в селі, таке щасливе.

 

Борщ то наша незламність, 

           то наша сила!

Зварила борщ. Бабуся  казала, що після приготування борщ повинен трохи «настоятися». А я втриматися не можу. Гаряченький сьорбаю потихеньку. Яка ж смакота! Такий смачний як ніколи. І мʼяско , і бурячок червоненький, і  морквочка солоденька, та й картопелька мʼякенька.  Їм  і  плачу. Згадала відео  однієї молодички в мережі.

А вона й  розповідає. 

« Я не їла перші чотири дні від початку  повномасштабного,  не їла б і далі. Але якось на вулиці ледь не втратила свідомість. 

Треба було давати собі раду і я почала варити борщ. Мені здавалося, що якщо я зварю   ідеальний борщ, то зможу прокинутися  від усього цього суцільного жахіття. Але дива не сталося.  А я варила і варила, бо це був єдиний алгоритм , результати якого залишалися незмінними з того минулого життя. 

Здавалося б , яка маячня , борщ. Але він став для мене і психоаналітиком , і терапевтом, і вчителем. 

І тепер, коли в мене питають: «А чи   знаєш який — небудь рецепт української незламності?» Відповідаю:  «Записуйте: вода, мʼясо, буряк, сирі овочі, капуста, зажарка, сіль за смаком.»

То ж у будь— якій ситуації вари борщ і нехай буде з нами його сила!

Достеменно історія борщу невідома. Проте перша згадка про нього датується 1584 у Києві. Страву згадав у своїх щоденниках  ще Мартін Груневег – німецький торговельний агент. Начебто 17 жовтня 1584 року він зупинився над річкою Бощівка, що біля Києва. У щоденнику він пише так: «Русини купляють борщ рідко або ніколи, тому що кожен готує його у себе дома сам, оскільки це їхня повсякденна їжа і питво». 

Можливо, якби свого часу монголо-татари під час свого нашестя на Київську Русь не спалили всі бібліотеки, то вчені би знайшли ранішу згадку про цю страву.  

Хто придумав борщ вперше, також важко казати.  У приготування перших страв наші предки проявляли неабияку винахідливість.  І перша рідка страва називалась – волок. Вона і була прототипом сучасного борщу. Тоді кидали в страву все, що росло на городі. Додавали також і дике зілля. А поширеним він уже став за часів панування козаків, котрі дуже любили цю  їжу.

Так, борщ то наша незламність, то наша сила!

 

Бабусина вишиванка...

Подарунок завжди має своє значення. Це я про моє особисте ставлення до подарунків.

На  день народження  від бабусі отримала   вишиванку. Може  для когось це  дивний подарунок. Та   не для мене. Бо  сама час від часу  вишивала. 

Це  був найцінніший дарунок. Знаєте, ще тоді в 80-ті  , мене наче  накрило  хвилею емоцій.  Навіть і мріяти не могла про таке щастя. Думаю, то був  знак великої любові  бабусі до мене.  Вона бачила як  старанно я  вчуся вишивати  , тому знала, що прийму з відкритим серцем і вдячністю   вишиту сорочку. Її  бабуся вишивала ще коли була молодою.  Хрестик до хрестика,  нитка до ниточки,  стібок до  стібочка.  Дивні візерунки   заграли   яскравими кольорами.  Ожили на полотні  барвисті квіти. Золоті руки  бабусі творили  дива.  В цій вишиванці її  душа, її  творчість, її доля.

Вишиванка…

Кожна нація  в світі має свій  традиційний одяг  з елементами, які перейшли в спадок від пращурів.

Для когось це просто одяг, а для когось – символ Батьківщини.

Я чула про символічний код вишивки, та до пуття не знала про що це. 

Знавці вишиванки переконують, що символіка елементів вишиванки має  великий вплив на життя того, хто її носить. Перші вишиванки за повір'ями, оберігали їх власників від зла. Саме тому сорочки оздоблювали візерунками на рукавах, комірах, подолі так, щоб малюнок торкався тіла. 

Нещодавно, готуючись до роботи , я прочитала кілька легенд про вишиванку та  хрестики на ній. Хочу поділитися з вами однією з легенд.

Можливо ви і знаєте її, то ж для когось просто нагадаю. 

Звісно, легенд про  вишиту сорочку  чимало. Та всіх їх об’єднує один мотив. 

Лютувала хвороба. Легенда розповідає, що саме вишиті символи на білому полотні врятували людей. У такій формі (у вигляді легенди) українці закріпили основне значення,  сакральну місію вишиванки -  захист від лихого ока, хвороби, біди.

В українське село 13 чортів принесли 13 хвороб, від яких помирали усі. Пошесть викошувала цілі родини. Так, із колись людного роду місцевого коваля залишилась мати й найменша донька. Дитина все слабшала, танучи на очах. Мати билась у молитвах, закликаючи Небесну Матір зглянутися над матір’ю земною. За легендою одного ранку на світанку панна у білому сяйві наказала удовиці вишити на своїй та дитячій сорочці 40 хрестів червоними й чорними нитками довкола горловини, аби хвороба не прийшла через голову, довкола низу рукавів (аби напасть не прийшла через руки), по вирізу на грудях (аби не хворіла душа), по низу вишиванки, аби захистити ноги. Хрести мали бути великими, яскравими, щоб чорти побачили їх.  Вдовиця швидко кинулась вишивати. Дитина була вже присмерті, коли жінка зробила останній стібок хрестика, накинула вишиванку на голову. Щічки дочки відразу порожевіли, а дихання стало рівнішим. На радощах вдовиця кинулась розповідати спосіб порятунку вцілілим односельцям. Але ніхто їй не повірив, бо вважали, що та від горя збожеволіла. Лише пару сиріток довірились жінці, кинувшись вишивати хрестики. Тільки тоді, коли із сиріт ніхто не захворів, недовірливі односельці поспіхом вишивали хрести на вишиванках рідних.

Ось така легенда.

Не раз чула, що Українську вишиванку часто називають молитвою народу. Вона є справжнім оберегом свого власника, наповнює його світлом, красою, здоров’ям і любов’ю. Не дарма ж кажуть: в сорочці народився – значить поталанило. Тому вишиванка – це не лише одяг, а й певне таїнство, яке вершить долю людини.

А квіти  на вишиванці моєї бабусі неначе оживають! 

Тому , хай співають пташки, пламеніє калина, хизуються красою різнокольорові квіти. 

Тут мудрість поколінь і невимовний талант моєї бабусі. Слава рукам, що створили таку красу! 

 

Мить...

     Небо неначе порізане падаючими  зірками Одна… Потім друга. За  нею  поспішає третя. Зоряний дощ осяяв глибоке нічне небо.

       Поспішаю, намагаюся встигнути загадати бажання.

       Нічого не вийшло.Знову  не вийшло…

       Що відбувається?!

       Щастя летить в  руки, а я не впіймала.

       Не встигаю. Нічісінько  не встигаю.

       Отак і пролітає життя. Навздогін кричу: "Почекай, стривай, зупинися!" А час невпинний. Його не зупинити. Листочки злітають з календарю, наче злякані птахи з тремтячої гілки.

      Хвилини, години, дні, тижні, місяці. Стрілки годинника прискорюються швидше і швидше. Особливо секундна. Вона така кваплива. Тільки й чутно її пронизливе цокання. Навіть у скронях відлуння.

     Все життя в шаленому ритмі. День змінює ніч, ніч змінює...

     Пролетів понеділок, вівторок швидко переріс у середу, четвер промайнув, і ось уже п'ятниця. А що встигла? Та,  майже, нічого.

     Хочеться крикнути: "Час, не поспішай!"

     У відповідь лише голосне "тік-так".

     Ніхто не чує...